На портреті зображена Наталка Розум, вона ж Наталія Дем’янівна Розумовська — проста козачка, шинкарка, графиня, статс-дама і свекруха імператриці Єлизавети Петрівни Романової, мати останнього гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського — родоначальниця великого владного роду.

 

 

  Просту українську жінку оспівували поети і малювали худож­ники, які не завжди залишали нам свої імена.
  Лишається ще чимало загадок і навколо авторів портретів Наталки. Багато хто вважає автором даного портрета Г.А. Стеценка, який на той час виконував настінні розписи й малював ікони для церков у Глухові, Козельці, Почепі, а також оздоблював палац Розумовських в садибі «Покорщина».
  Ще одним претендентом на авторство є російська художниця О. Соколовська. Це з її роботи зроблено геліогравюру, яку віднайшов і відреставрував історик Васильчиков. Їі репродукцію вміщено в родовий словник Розумовських. У музеях України зберігається до десяти його копій. Втім одне можна сказати твердо: хоч би який майстер увічнював риси цієї жінки, рухлива й завзята, вона не була призначена бездіяльно сидіти склавши руки. Хоча саме ця вимушена, непритаманна для Наталки велична бездіяльність була показана нам на всіх портретах нерозгаданої до кінця особистості.
Народилася Наталка в селі Адамівка в багатодітній родині реєстрового козака Дем’яна Демешка. Шістнадцятирічною вийшла заміж на сусідній хутір Лемеші за козака «Київського Вишгорода — Козельця полку» Григорія Яковича Лемеша. Чоловік її, дарма що красень і вояка хоч куди, був нестриманої вдачі. Вільний від походів час проводив у шинку. Григорія нарекли Розумом через його приказку про самого себе, яку він любив повторювати на підпитку: «Гей! Що то за розум, що то за голова!»
  Наталка рано залишилася вдовою із шістьма дітьми на руках — троє синів та три дочки послала їй доля. Щоб якось утримувати родину, завела корчму — Лемеші лежали на «московському» шляху між Черніговом та Києвом. Сини, ледве поспинавшись на ноги, пасли людську худобу. Старшого Данила батько, напившись, сильно побив, після чого невдовзі він і помер. Залишилася дочка Докійка, яка жила з бабусею Наталкою. Олексій — голосистий красень, любив читати, навчався у чемерського священика, там же й співав у церковному хорі. Молодший же Кирик пас гусей пана Будлянського.
  За переказами, вразлива й мудра, чуйна й щиросердна, богобоязна Наталка мала схильність до видінь і передбачень. З цього приводу існувало багато легенд, що свідчили про великі та щасливі зміни в її родині, які й насправді не забарилися. Починаючи з 1731 року, вони благодатним дощем окроплювали цю просту українську родину.
Невдовзі по тому Олексія запросили до придворного хору Анни Іоанівни. Високий, стрункий красень, з чорними жагучими очима, сильним голосом привернув до себе увагу молодої цесарівни Єлизавети, припав їй до серця. І ось він уже управитель всіх маєтків і майна цесарівни. Зійшовши на престол, Єлизавета щедро обдарувала Олексія. Він отримує звання генерал-поручика, титул графа, найвищий орден — Андрія Первозванного й поступово стає найбагатшою в імперії людиною.
Неймовірне піднесення, велич і могутність Олексія Розумовського змінили життя всієї родини. Старша сестра Віра стає статс-дамою Єлизавети, її вірною і найкращою подругою (до останніх днів життя цариці Віра залишається біля неї), чоловіки Віри і Параски — полковниками. Племінниця Докійка — фрейліна при дворі. Наймолодший Кирило отримує освіту в найкращих університетах Європи. Олексій зумів викликати симпатії та навіть любов цариці не тільки до своєї родини, але й до всієї України. У 1744 році Єлизавета здійснила подорож на Україну, аби поклонитися прадавнім святиням у Києво-Печерській лаврі. Подорож цариці була урочистою, її супроводжували великий князь Петро з майбутньою дружиною Катериною та багато вельмож. Для цієї подорожі було використано 23000 коней, сотні служників, золочені карети. Їхали вони через Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин. На всьому шляху царський кортеж вітали місцеві жителі та козаки у святковій формі, які стояли в почесній варті по обох боках дороги від Глухова до Києва. Таким чином, складалося враження, що Україна мала велике козацьке військо, яке любило свою царицю і було готове служити їй. Та й самі українці, святково одягнені, виходили побачити красуню царицю, що покохала козацького сина, вітали високих гостей хлібом і сіллю та піснями й танцями.
  Це була слушна нагода для того, щоб звернутися до Єлизавети Петрівни з проханням про відновлення раніше скасованого гетьманства. Цим і скористалася козацька старшина. Через Олексія нею було передано прохання про відновлення Гетьманату. Цариця, розчулена теплим прийомом, прохання задовольнила. У 1751 році Кирило Розумовський урочисто в’їхав до своєї гетьманської столиці. Україна повернула право, скасоване московськими царями, у більшості випадків вирішувати свою долю самостійно. То була велика перемога. «Вся, здається, Малоросія була тоді в русі, і все в ній тріумфувало, — пише Г. Кониський в «Історії Русів». Один лише випадок засмутив народні святкування. Коли гетьман у Чернігові проїздив зі своїм почтом повз церкву св. Катерини, вихор зірвав із нього блакитну стрічку ордена Андрія Первозванного, але підхопив її, не давши впасти додолу гетьманський радник Григорій Теплов. Усе те дійшло до відома матері гетьмана, яка вже була в похилому віці й неодноразово умовляла свого сина усунути від себе Теплова або зовсім не приймати його порад, віщуючи йому нещастя від того радника. Пророцтво це не забарилося збутися, коли Катерина ІІ скасувала гетьманство — не без допомоги того ж таки Теплова.
  Гетьманування Кирила Розумовського, людини, до речі, так само як і його мати та старший брат, доброї й лагідної вдачі, було для України віком благодатним. Він щиро любив рідну мову, пісню, звичаї, дбав про розвиток науки та мистецтва, але й прилучався до європейської культури: при ньому в Глухові з’явилася італійська опера, французькі пансіони й мода, гетьманську резиденцію було збудовано в стилі західноєвропейських палаців.
  Повернувшись із-за кордону, Кирило вразив усіх: вдягнений за останньою паризькою модою, з вишуканими манерами, статний красень вирізнявся оригінальним розумом, вільно говорив двома мовами — французькою та німецькою. Він перевершив усі сподівання, які покладалися на нього Олексієм та Єлизаветою. Кирило дуже швидко відчув смак придворного життя. Маючи веселий добродушний характер, дуже швидко став при дворі першим кавалером і женихом. У 1746 році по волі імператриці Єлизавети Кирило був заручений з Катериною Іванівною Наришкіною, фрейліною Єлизавети і її внучатою сестрою. В кінці жовтня цього ж року відбулося урочисте вінчання, що поріднило Кирила Розумовського з царською династією.
Більшість вітчизняних істориків довгий час сприймали Кирила Розумовського як знатного вельможу, що передусім дбав про свій власний добробут. Величезне багатство сипалося на нього з усіх сторін, маєтки облаштовані з великим смаком та лоском. Уміння жити розкуто, з широким розмахом, велика кількість служників, постійні бали, пишні прийоми — все це викликало заздрість сучасників.
  Здавалося, що це і тільки це турбувало молодого гетьмана, який випадково сягнув такої висоти: щасливчик користується нагодою, бездумно живе в своє задоволення, беручи приклад із цариці та її оточення.
  Таким чином, перед нами постає постать пестунчика долі. До речі, історія знає безліч таких спритних, які піднімались «із грязі в князі». Майже завжди вони мали нестерпний норов, поводились з оточуючими, як самозакохані, деспотичні тирани.
  Але цього не сталося з Кирилом, ні тоді, коли він повернувся з-за кордону, ні коли отримував у подарунок від царів величезні маєтності, титули і навіть гетьманську булаву. Він завжди пам’ятав, звідки його корені. В спеціальній шафі він зберігав свій кобеняк та сиву шапку, як спомин про своє минуле. Професор А. Брікнер згадує про такий випадок: одного разу до гетьмана прийшов кравець із рахунком на велику суму грошей. Виявляється, що гетьманич Андрій одних лише жилетів замовив кількасот. Розгніваний батько схопив сина за руку, повів у кабінет і показав йому свій кобеняк і шапку: «Ось, що носив я, коли був молодим, — сказав гетьман, — чи не соромно тобі так безглуздо витрачати гроші на ганчір’я!»—«Ви, тату, іншого одягу і носити не могли,— байдуже відповів син, — згадайте, що між нами велика різниця: ви син простого козака, а я син гетьмана України!»
  Кирило Розумовський стає одним із найбільших російських землевласників, і Петровське, що дісталося йому як придане від дружини Катерини Іванівни Наришкіної, отримує назву Петровсько-Розумовське. Це один із його багаточисленних маєтків. Після переїзду з Петербурга до Москви він активно розбудовує його, перетворивши підмосковне село на передмістя Москви, а для того щоб можна було відпочити від міського шуму, Кирило закладає парки, ставки, теплиці, насаджує вишукані клумби та прості галявини, що мали нагадувати графові його далеку, милу серцю батьківщину.
А. Регель у своїй книзі «Вишукане садівництво і художні сади», яка видрукувана в 1896 році, писав, що за життя графа К.Г. Розумовського в цьому маєтку влаштовувалися масові святкові народні гуляння, на які пускали всіх пристойно одягнених. У саду лунала музика, народ веселився, а під вечір спалахи феєрверків освітлювали всю Москву. Проте особливим святом був сінокіс, на який сходилася вся Москва. Для нього спеціально привозили з Чернігівської губернії декілька десятків статних гарних парубків у білих сорочках, у пояркових шапках, які дружно вимахували косами, співаючи при цьому яку-небудь молодецьку пісню, а дівчата в національних костюмах загрібали сіно. Після косовиці всіх пригощали на славу, а вже потім на свіжескошеному лузі починали водити хороводи. Так розважався граф, тамуючи свою тугу за далекою батьківщиною, рідними Лемешами.
  Що ж відчувала проста козачка, коли її сини опинилися в зеніті слави? Щастя, острах за них чи тривогу? Мовчить історія. Скарбницю своїх почуттів Наталка Розумиха забрала з собою: неписьменною була проста козачка, не прагнула увічнити свою історію в мемуарах, довіривши таємниці душі тільки одному Богові... Порядними, добрими виростила вона своїх синів, що не цуралися свого роду, не прагнули приховати свого простого походження, а навпаки пишалися ним. Коли Кирило отримував графський титул, була виведена генеалогія, згідно з якою Розумовські походили від давнього польського роду Ро­жинських. Префект Київської ду­хов­ної академії М. Козачинський, бажаючи догодити новоспеченому графові, підніс йому в чудовому золоченому окладі генеалогію Розумовських, на що той різко відповів: «Що за казки ви мені тут розповідаєте — мій батько, хоробрий і чесний чоловік, був простим козаком, моя мати — дочка селянина, також чесного і доброго чоловіка, а я, по милості і щедрості її імператорської величності Єлизавети Петрівни, граф і гетьман Малоросії. Оце і вся моя генеалогія. Вона коротка, але іншої я не бажаю через те, що правду ціню більше за все».
  Олексій одразу після «палацового перевороту», у якому брав найжвавішу участь, і коронування Єлизавети відправив посильного в Лемеші по матір. Можна лише уявити, що робилося на хуторі, коли біля старої шинкарчиної хати зупинився царський екіпаж. Переказ свідчить: Розумиха розіслала на підлозі соболину шубу, прислану для неї, скликала сусідів, почаркувалася з ними на дорогу, «щоб рівна була», і з острахом сіла в карету... Олексій зустрів її за декілька зупинок від столиці, але в красені-царедворці мати не впізнала сина. Вона все кланялася йому в пояс, і на його щире запевняння: «Матусю рідненька, це ж я — твій Олекса!» тихо благала: «Не жартуйте так, паночку! Не насміхайтеся з бідної вдови». Син нібито був змушений роздягтися і показати матері родимки на тілі.
  А перед самою Москвою з Розумихи почали робити придворну даму, стягуючи в поясі обручами, пудрячи й причісуючи. Попередили, що як тільки ввійде до палацу, мусить негайно падати на коліна перед царицею. Бідна жінка, побачивши своє відображення в першому ж палацовому дзеркалі, впала перед ним, гадаючи, що бачить саму царицю, й промовляла: «Матінко моя царице! Благослови тебе, Боже! Красно дякую тобі за мого синочка! Не остав його ніколи!» А навколо лунав глузливий сміх вельмож. Чи не вслід за ними на догоду вельможам літописець зафіксував ці події.
  Достеменно відомо одне: так і не звикнувши до лицемірства «вищого світу» — лестощів у вічі, насмішок і заздрощів за спиною, не витримавши й року, знехтувавши «височайшими милостями» — славою, владою і багатством, що давали їй звання свекрухи й статс-дами її величності, Наталка побажала повернутися до рідних Лемешів. Історія зафіксувала її мудру приказку: «Тут я сама собі цариця, а там...» Чи не згадувала вона в ті часи величі знайдений колись нею золотий ніж. Чи не пройшовся він по її материнському серцю, відкраявши велику родину від рідного порога, берегинею якого залишалася вона сама.